Росіяни вбивають нас, бо можуть. Наша задача дочекатись, коли ми зможемо робити те саме

Чомусь так довго йдуть в слухавці гудки, чомусь в дитячому садку не беруть слухавку .

ППО гримить все сильніше. На тебе дивно дивляться колеги: «Може спустимось?» «Я – ні, мені ще старшому зателефонувати і в дитячому садку не беруть слухавку». Це я говорю вголос чи подумки, я не памʼятаю. Так довго я ніколи не дозвонювалась старшому. Не бере. Серце гримить у грудях, чи то відлуння ППО, ти не розумієш.

Пошкодження після обстрілу Києва

Пошкодження після обстрілу Києва

Рухи якісь повільні, телефон не набирає номер з першого разу, за стінами гримить.

А потім. А потім тебе накриває тиша. З головою. Ніби в кінотеатрі в один момент вимкнули звук, і ти далі дивишся фільм в тиші. Ти не розумієш, що відбувається. Хтось починає шарудіти паперами і ти, як прокинулась, і з подивом дивишся на двох колег, які залишилися з тобою на всьому поверсі.

Тиша. Така приголомшлива тиша. Лише чуєш, як калатається серце. І думки одна за одною: де діти, що з ними, чи встигли спуститись в бомбосховище. Їхати додому? Все стоїть. Чекати, коли передзвонять? Ти перевіряєш телефон, звʼязку немає. «Продовжимо нараду?» – як зі сну тебе повертає до тями голос одного зі співробітників.

Звісно продовжуємо. Ми щось обговорюємо, сперечаємось, а думки тільки про одне: що з дітьми? Де вони? Чи все добре з ними? Звʼязку немає. Серце стало, але ти намагаєшся сконцентруватись. Чекати, тільки чекати, більше ти нічого зробити не можеш. І в цю хвилину тебе розриває лють і розпач одночасно. І ти намагаєшся зрозуміти, що говорять люди навколо. Дзвінок від старшої дитини. Все нормально. Ковток повітря. Повідомлення з садочка: діти в бомбосховищі. Ще один. Твій розум повертається до життя, ти включаєшся в робочу розмову. Відбій повітряної тривоги.

Ще один ковток. Поступово починають повертатися люди, в коридорі стає гучно, як в колективі, де на одному поверсі працює багато людей. Ти одним оком дивишся в телефон: поцілили в будинок. Думки, скільки людей може бути під завалами.

Відволікаєшся на роботу.

– Ну, хоч нараду провели, – каже хтось з колег. Люди повертаються на місця, починається щоденний робочий процес, але інколи, крадькома, хтось заглядає в телеграм, ховаючи очі. Я також заглядаю. Я розумію, що кожен боїться там побачити кількість жертв. Десь під вечір видихаєш, загиблих немає.

І як тільки ти видихнула, знову починається тривога.

– Ярова, йди в бомбосховище, – хтось із колег починає мене штовхати в бік сходів.

_ Але я….

– Знаю, знаю пішли. Балістика знову.

Спускаєшся і чемно сидиш на стільчику, чекаючи закінчення.

Це звичний день кожної людини вже 2 роки. Скільки разів кожен з нас поховав себе за ці 2 роки? Скільки разів пройшов 5 стадій прийняття? Скільки разів наші діти були в небезпеці? Скільки ми зможемо все це переживати? І чому саме нам та нашим дітям випало це все пережити? Це риторичні питання. На них є лише одна відповідь. Вони вбивають нас, бо можуть.

І будуть вбивати стільки, скільки зможуть.Тому наша задача дочекатися, коли ми зможемо робити те саме.

Так, так, я знаю, білі пальта, моралісти… Будете виходити, не гримайте дверима.

Wiki




Хартия

Хартия

Присоединяйтесь к обсуждениям на сайте Хартия и читайте последние новости. Мы предоставляем платформу для анализа событий и выражения мнений.